Галерея

Що для мене означає День Перемоги і чому його відзначаю!

Сьогодні можна почути різні оцінки подіям 1941-1945 років, погляди на минуле і осіб, які творили історію. Мої дідусі і бабусі пережили той час і теж стали частиною історії тієї війни. Для них, а отже і для мене, вона була саме Великою Вітчизняною, а не Другою Світовою.

Спробую проілюструвати події того часу кількома спогадами у формі “до, під час і після війни”, які записала моя бабуся Марія Іванівна Щербина (по чоловіку – Клеутіна), 1929 р.н.

Моя рідна бабуся (по мамі) разом зі своїми батьками та братами мешкала в селі Ядлівка Київської області (нині – село Перемога).

Із довоєнних спогадів: ” … Наше село було гарне, люди веселі працьовиті. Привітно зустрічали учнів початкова і середня школи. Великий Будинок культури працював цікаво і регулярно. Поправляли своє здоров’я мешканці в лікарні, яка була найкращою з навколишніх сіл. Майже кожний день виходили мами з новонародженими дітками з пологового будинку, біля якого було любо пройти, бо там вабила всіх до себе краса: садок, кущі бузку, троянд, клумби квітів. Там народжувалось нове життя – майбутнє села. Мені здається, що в нашому Будинку культури ніколи не було вихідних: там часто демонструвались кінофільми, працювали гуртки. А інколи, якщо не було ніяких цікавих заходів, а молодь збиралась, тоді на сцену виходив Павло Минович, один із працівників Будинку культури, з бандурою, і линула музика і чудові пісні із п’єси І.П. Котляревського “Наталка Полтавка…”.

Про початок війни: “… вересень, навчання у школі розпочалось. Ішов до війська і мій брат Іван. Тихенько поміж людьми, які проводили на фронт, побігла за ним і я з братом Борею. Та нас помітив батько і сказав, що Ванина справа ворогів виганяти, в ваша – в школі бути …”.

Спогади про окупацію: “… Село наповнилося гуркотом мотоциклів, возами, автомобілями, незрозумілою, грубою, здавалося, що кожне слово означало лайку, мовою. Ніхто не хотів показуватись із свого двору на вулицю. Принишкли і ми, діти, правда прислухались до огидного свисту; щось не село стало а псарня. З радістю переможця німці не випускали з рота гармошки, награючи для нас чужі мелодії. Доносився і крик курей, яких німці хватали майже в кожному дворі, і писк свиней, що люди ховали від ворога в льохи, а ті знаходили і витягали звідти …”, “… карателі зі скрученими товстими канатами ходили в кожну хату і забирали чоловіків віком від 14 років і до старості. Всіх помістили в середню школу на ніч. А вранці вивели на майдан, де була вишка, з якої раніше пожежники спостерігали, де виникла пожежа. На цій вишці на всіх перекладинах повісили до 40 односельчан, яких ніби підозрювали у зв’язку з партизанами …”, “… вгорі кружляв німецький літак, карателі увірвались у село і вбивали всіх, хто попадався, йдучи їм на зустріч… “, “… було видно велике червоне зарево, догорало рідне село…”, “… стало темніти, а до поїзда більше нікого не приводили. У вагон зайшов німець, порахував людей, іще крикнув: “Партизан! Партизан!. Щось багато репетував незрозумілого для нас, а потім зачинив двері…”, “… Рве на собі одяг тітка Пріська, бо її забрали одну, а доньку Оксану тринадцятирічну відпихнули від неї. А поряд дядько Василь і тітка Химка, ніби втратили розум, простягають руки і кличуть своїх дітей до себе, їх було багато, і жодного немає коло них. Наша сусідка, баба Мотря обнімає своїх дітей Галю і Таню і приплакує, що німець відібрав від неї інші дві доньки і кинув у табір за колючий дріт. Всі були в розпачі: без одягу, взуття, їжі. Я була боса, без хусточки, в сукні, що тато колись купив у Києві…”, “От і привезли нас до Німеччини. Спочатку залишили в пересильому пункті…”, “… всі стіни, стеля, кожний стовп рябіли адресами тих громадян, які пройшли цей пересильний пункт…”, “… Майже кожен день я була на товарній станції, вивантажувала картоплю…”, “… праця кожний день була від сходу і до заходу сонця…”, “… Лопати, дерев’яна борона – були нашим робочим знаряддям. Тягнучи борону, я думала, як мої ровесники – п’ятикласники, піонери зараз там на своїй Батьківщині, звільненій від окупантів, в червоних піонерських галстуках гордо крокують до школи. А я – раб, невільник…”, “… якось трапився мені під руку шматок червоної тканини, він зігрів вмить моє серце. Я його обрізала, щоб був галстуком і носила згорнутим в кишені…”, “… коли вперше ми зустріли своїх воїнів-визволителів, я дістала цей галстук і показала його, як доказ того, як ми чекали своїх…”, “… Наша подруга Анастасія вдень працювала голодна, а вночі спала, стоячи на колінах у підвалі, наповненому водою…”.

Спогади про Перемогу: “… День Великої перемоги я зустріла на території Німеччини. Пам’ятаю, що нас запросили в якийсь літній табір. Співали, танцювали, читали поезію червоноармійці і офіцери. З якою радістю, з яким захопленням вони виконували…”, “… скрізь було чути “Ура! Ми перемогли!”.

Післявоєнні спогади: “… Додому я приїхала в грудні 1945 р. Батько і мати уже знали, що я жива…”, “… Заповітна мрія моя здійснилась, я пішла, хоч вже кінчалась II четверть, в 5 клас в містечко Гоголів. Недавно я була працездатною для тяжких робіт, а тепер сиділа за партою…”, “… У мене було з усіх предметів відмінно, я надіялась, що поступлю без екзаменів, і принесла документи 30 серпня, коли вже повністю закінчився набір. В канцелярії моїх документів не взяли, а відправили до директора. Йшла нарада. Мені дозволили зайти. Директор почитав заяву, біографію, співчутливо подивився на мене, погладив по голові, напевно сам пережив лихоліття війни, сказав: “Будеш у нас вчитися, ми і зайву парту для тебе поставим”. – Так, моя бабуся почала навчання в Переяслав-Хмельницькому педучилищі. Згодом закінчила інститут в Києві й все життя пропрацювала вчителем.

Зокрема, вона навчала української мови та літератури школярів. Спочатку на Київщині, а згодом на Волині.

Моя бабуся, як і її батько, котрий в 30-х радянською владою був відправлений в заслання за те, що відмовивсь у сусіда йти забирати корову для колгоспу, ніколи не вважали радянську владу окупантами. Навпаки, це було їх життя і їх влада, котра дала їм безоплатну освіту, медицину, визволення від фашистів, роботу та можливості реалізувати себе в цьому житті.

Описані спогади – лише невелика частина тих розповідей, які мені довелося почути в дитячі роки. Лише окремі з них, на моє прохання, бабуся записала в зошит.

Я поважаю пам’ять своїх рідних і для мене День Перемоги – це велике свято. Це свято не перемоги Сталіна над Гітлером чи однієї ідеології над іншою. Це, в першу чергу, СВЯТО ПЕРЕМОГИ ЖИТТЯ НАД СМЕРТЮ.

Мої рідні ПЕРЕМОГЛИ І Я ЦИМ ПИШАЮСЯ!

Звичайно, для когось, чиї предки воювали на боці фашистів або  УПА, які отримали поразку в тій війні, День Перемоги не може бути святом. Адже, багато людей загинуло і серед них. То була війна. А люди, як завжди, були різні (порядні і не зовсім, з різними поглядами та переконаннями). Та це їх пам’ять.

А моя пам’ять – історія моїх рідних, яку поважаю понад усе й пронесу в своєму серці через все життя.

Дорогі ветерани, бабуся (Марія Іванівна) і дідусь (Борис Іванович), друзі!

Вітаю всіх з ДНЕМ ПЕРЕМОГИ!

Нехай ніколи подібного лиха не трапиться на нашій землі.

Зі святом!

З повагою,

онук / правнук визволителів,

який своїм життям завдячує Великій Перемозі,

Микола Глотов.

Advertisements

One response to “Що для мене означає День Перемоги і чому його відзначаю!

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s